Ми познайомилися зі Стасом на зйомці. Я тоді знімала сюжет про ветерана, якому неправильно оформили документи, і він потребував дороговартісної операції після поранення. Стас прийшов підтримати побратима — ми разом ходили з кабінету в кабінет, добиваючись справедливості.
Пам’ятаю, як Оленка сказала: «Познайомся, Іра, це наш Гансік». Коротко розповіла про нього — і на тому все. Після тієї зустрічі ми майже рік просто стежили один за одним у соцмережах. Поки одного дня він не попросив підтримати його новий трек — поширити у своїх сторінках.
Я закохалася в нього тоді, коли почула його музику. Музика завжди була невід’ємною частиною Стаса. Його очі буквально горіли, коли народжувалися тексти, коли слова лягали на біт. Стас біля мікрофона — це уособлення сексуальності й жаги до життя. Це була його стихія, його спосіб говорити зі світом.
Стас — перша людина у цілому світі, яка почула мене не через призму власних очікувань чи уявлень. Він чув саме мої слова. Він бачив мене такою, якою я є насправді, а не такою, якою хотів би бачити.
Наше кохання загартовувалося випробуваннями, але його основою завжди залишалися щирість і розмова. Саме на цих двох фундаментах виросла наша сім’я. Ми сідали й говорили у будь-яких станах — роздратовані, втомлені, радісні, натхненні. Навіть після гучних сварок ми поверталися до розмови: розбирали кожне сказане слово, з’ясовували причини й наслідки. Ми вчилися не мовчати — і не втрачати одне одного.
Стас для мене завжди був космічним. Бо в наших стосунках ми не шукали компроміс — ми шукали один одного.
Він боровся за те, щоб я полюбила себе такою, якою є насправді. Щоб я поважала себе і свої кордони. Він ставив мене перед дзеркалом і до найменших деталей озвучував, що саме в мені йому так сильно подобається, за що він мене кохає, яка в мене прекрасна зовнішність і яка я цікава як особистість.
А я намагалася розгледіти його душу за незліченними ранами, які лишало йому життя.
Він багато втратив, багато недоотримав. І коли я усвідомила весь обсяг того, що з ним сталося за його тодішні 25 років, мені захотілося просто огорнути його безмежним коханням і турботою. Саме на цьому ми й почали будувати те, що згодом подарувало нам нашу доньку.
Він зробив усе, щоб я відчула: я готова бути мамою. Що в моєму житті є людина, на яку я можу покластися за будь-яких обставин. Що в мене є безумовний захист.
1 березня 2022 року пізно ввечері, коли активно вкидали дезінформацію, щоб посіяти паніку, всі телеграм-канали гули про можливий страшний обстріл. Ми лежали в теплому ліжку. Стас заспокоював мене, хоча сам до кінця не розумів, що буде далі.
Тоді він майже крізь сльози сказав слова, які я ніколи не забуду. Слова, які дали мені зрозуміти — це найчистіше і найсильніше почуття, яке я коли-небудь відчувала в житті. Він сказав: «Давай одружимося, коли це все закінчиться».
І це було найцінніше зізнання. Бо коли є загроза смерті, ти дивишся людині в очі й розумієш: якщо життя продовжиться, ти хочеш бачити тільки ці очі.
Тоді ми всерйоз задумалися про дитину. Ми обоє розуміли, що Стас на місці сидіти не буде — він уже активно шукав підрозділ, до якого зможе приєднатися. Коли знайшов — ми швидко одружилися й почали намагатися завагітніти.
У червні ми дізналися, що у нас буде дитина. І Стас відкрився з абсолютно нового боку. Він став ще уважнішим, ще турботливішим.
У той період, коли я була вагітна, у нього був найважчий етап служби. Але про це я дізналася значно пізніше — бо він оберігав нас із малечею.
Коли народилася Емілія, Стас розцвів у всіх спектрах своєї особистості. Він почав активніше писати музику. Усі його «колючки», набуті життєвим досвідом, ніби розчинилися. Таким м’яким, ніжним і світлим я його ще ніколи не бачила.
Донечка дуже його змінила — і змусила ще більше цінувати життя.
Яким би завантаженим не був його день, Стас завжди телефонував щонайменше двічі, щоб побачити малечу по відео. Щоб щось їй розповісти. Щоб вона знала його голос і впізнавала його. «Що мене вразило більше за все, мене вразило, те як він спілкувався з сім’єю. Тому що ми затримувалися допізна і те як він з донечкою балакав. Я бачив, як він полушопотом говорив щось малій, це було дуже зворушливо. Коли людина це робить щиро, це не можна зіграти, це дуже важливо», — командир Стаса з 414 бригади на позивний «Метис».
«Коли ми були на позиціях, мене дивувало, що він постійно з кимось спілкувався телефоном. Думаю, бляха, з ким можна стільки говорити, як потім виявилося він говорив з дружиною і донькою. Кожної зміни, по кілька разів на день. Я потім коли дізнався, це теж мене дуже здивувало, дуже рідко хто стільки часу буде витрачати, жертвуючи навіть відпочинком, що не мало важливо. Але він завжди з таким натхненням старався поговорити, інколи жертвуючи своїм відпочинком», — побратим з 414 бригади на позивний «Самурай»
Оскільки Стас сам виріс без тата, він намагався віддати доньці все своє батьківське тепло, любов, турботу й увагу. Він часто повторював: що б не сталося, я буду найкращим татом, щоб моя дитина не знала такого болю, як я.
Навіть за тисячі кілометрів він брав активну участь у вихованні Емілії. Та й загалом у сімейному житті він завжди був присутнім — не формально, а по-справжньому. Я завжди відчувала, що в мене є чоловік. Є опора. Є підтримка.
Він не боявся брати відповідальність.