У 2014 році Станіслав втратив на війні близького друга — Андрія «Хому» Снітка. Вони прийшли до лав «Азову» утрьох: Стас, Андрій та Сергій «Сократ» Денисюк. Після втрати найкращого друга та багатьох побратимів Стасу довелося прожити глибоку особисту трагедію. І саме тоді він почав ще більше боротися — і за себе, і за тих, хто залишився. Почав допомагати братам по війську.
Коли ми почали зустрічатися, Стас зізнався, що спочатку йому не дозволяла совість проявляти до мене інтерес, бо я — донька його побратима. Мій тато теж військовослужбовець. Хоч вони особисто не були знайомі і служили у різних підрозділах та в різний час, Стас вважав побратимами всіх, хто пройшов пекло війни.
«Брати по зброї» — так він називав побратимів. І до кожного ставився з повагою: чи добре знав людину, чи не знав зовсім. Він завжди казав: немає міцніших зв’язків у світі, ніж між побратимами. Вони мусять триматися разом і допомагати один одному.
Ще улітку 2021 року Стас серйозно замислився над тим, щоб пройти підготовку і долучитися до програми «Рівний рівному». Тоді він казав:
«Я відчуваю, що можу і мушу допомагати. Я готовий ділитися досвідом і бути людиною яка усе вислухає і зрозуміє».
Життя склалося інакше: йому довелося поїхати за кордон, а згодом почалася повномасштабна війна. Але навіть виконуючи бойові завдання, він завжди знаходив час і ресурс підтримати тих, кому було важко.
Олексій Кушнєр згадує:
«Ми знайомі з Стасом ще з 14 року, на справді з часів Революції Гідності, потім Азову, якось завжди разом двіжували, але ніколи щоб так дуже близько. Наша дружба була така класично-чоловіча «маєм на увазі один одного»… Йому було дуже важко після першої кампанії, але він знайшов себе у допомозі іншим ветеранам та військовим. Як там говорять в храмі «немає більшої жертви ніж жертва за друга свого» так він почав платити цю жертву ще будучи живим. Хорошим він був, трохи реактивним - але ніхто без гріха… Насправді ми не були дуже близькими, просто відслідковували один одного, бо було не всерівно…»
У 2017 році Стас проходив психологічну реабілітацію у психологині Олени Звєрєвої. Коли йому стало краще, він почав приводити друзів, яким теж була потрібна допомога.
Олена Звєрєва, психологиня, керівниця реабілітаційного центру для військовослужбовців у Луцьку, розповідає:
«Стас привів Сократа і Сквотера і так вони всі тьох були моїми, не просто пацієнтами, вони стали моїми найкращими друзями. Тобто вони заходили, ми відпрацьовували що треба, я розуміла скільки там було болю. Стас дуже чітко відчував, коли хтось потребував щось поруч, він дуже відчував і розумів, що з кимось щось відбувається і він одразу прибігав на допомогу. Взагалі, Стас, це така душа, він ніколи не бував байдужим ні до чого, ні до кого».
16 серпня 2018 року 22-річний Стас прийшов під стіни Луцької міської ради, облив себе бензином та погрожував підпалити через байдужість місцевої влади та невирішені соціальні питання ветеранів. Цей відчайдушний крок був спробою привернути увагу до проблем, з якими стикаються військові, а не актом тероризму.
«Коли ми боролися за те, щоб той центр був, Стас вирішив, так як він мені говорив по телефону, «Я буду тим прометеєм, який готовий згоріти, аби хлопці мали можливість реабілітовуватися, аби хлопці могли мати той центр, я готовий згоріти, просто згадаєте мене».
У матеріалі журналістки Ірини Бурої, яка спілкувалася зі Станіславом після інциденту, йдеться:
«Я почувався так, наче нас використали і викинули. Мені стало образливо за хлопців, які загинули, за тих, які повернулися без ноги, руки, і навіть, вибачте, чоловічої гідності, бо рвонуло під ногами. За тих, які зовсім не повернулися… Тож, я просто вирішив підпалити себе. І в середу, чесно зізнаюся, випивши спиртного, пішов під міськраду і вирішив втілити свій задум в життя», — пригадує подробиці того вечора хлопець.
Тієї ж ночі він добровільно поїхав у психлікарню. «І поки ми спілкувалися зі Станіславом, жодного разу не помітила якоїсь неадекватності з його боку. Хлопець врівноважений, товариський, веселий. Зі зрілими поглядами на життя. Словом, усі б так мислили, як він у свої 23», – пише журналістка Ірина Бура.
У телевізійній програмі «Незламні серця» він згадував слова мами «Хоми» — що у людей, яких об’єднало це горе, з’явилася ще одна сім’я:
«Коли ми везли Хому в Луцьк, найбільш я боявся подивитися його батькам у очі, і з того часу ми дійсно відчуваємо, що ми сім’я».
Згодом Стас втратив і Сергія.
Після загибелі 31 березня 2022 року Андрія Романова — його друга та тренера — Стас також був поруч із родиною.
Аня Стасюк, дружина Андрія, згадує:
«Стас був одним з небагатьох, хто лишився поряд, коли не стало Андрія. Не для «галочки», він справді був, повністю, щиро, до останнього подиху. Я не знаю з чим це повʼязано, чи він так любив та поважав Андрія, що хотів попри все підтримувати його сімʼю, чи так перейнявся, «міряючи» цю ситуацію на себе, чи в нього просто велике та добре серце а можливо, все разом…»